малісінькими, тендітними, до того ж часто мокрими й відразливими створенняжками. Але тепер він сміливо пробував перемогти це неприязне почуття. Він устав, висунувся з коляски, щоб погладити дитячу голівку. Мати проходила повз коляски, тримаючи перед собою на задубілій руці маленький клунок. Адьютант, помітивши намір принца, запитав матір:
„Чи воно, принаймні, добре вимите й причесане?“
Королівська величність виявив нахил до комічного. Звичайно це значило б гірко скривдити адьютанта, не визнавши його щирих старань, але хто міг цього моменту думати за такі дрібниці… Принц знову сів і вуста йому розтягла посмішка. Раптом жива стіна, що заважала коням посуватися наперед, розкололася широкою щілиною. Побоюючись, що коні не довго заховуватимуть спокій, візник скористався з нагоди й поїхав далі. Під новий вибух сміху від жартівливої витівки адьютанта його королівська величність риссю поїхав геть. Жінки нарешті заспокоїлися й зрозуміли, що діялося навколо них, тоді вони вибухнули знову обуреними криками:
„Він глузує з нас!“ — кричала мати, що все ще підіймала свою дитину.
Ніхто не чув цих слів, але всі зрозуміли її.
Похмурі й нещасні жінки перетворились на несамовитих відьом. Галасливо лементуючи, кинулись вони навздогін за коляскою. Вони, звичайно, не наздогнали її, але їхні почуття передалися їхньому оточенню немов через невидимі канали. Ще змагалися мелодії марсельєзи й інтернаціоналу, ще лунали вигуки: „Допоможіть нам! Охорони праці!“ Юрба ще хвилювалася неначе морський приплив. Але, коли якась група пішла в певному напрямку, решта посунула вслід. Великий прапор спілки гірників посувався в напрямку до міста. Юрба линула двома потоками до місця, де мали всі зібратись. Купка поліцаїв, відсунутих на бік, без опору скорилася своїй долі. Пасивно й мовчки дивилися оборонці ладу на довколішнє безладдя.
