злиднів і нужди. Їхня доля частенько змінювалася іноді протягом кількох годин і вони попадали з облудного добробуту одного дня в злидні другого, з такою покорою переносячи це, що можна було пояснити лише довгою звичкою. Цей довготривалий стан непевности, що в ньому вони жили, часто примушував їх робити крок у невідоме; вони робили його охоче. Але „суспільство“ вороже ставилося до них за цю легковажність, з якою вони кидалися назустріч злиднів, що здавалися жахливими й нестерпними.
На шпальтах газет точилася більш-менш одверта боротьба, де обстоювалося найближчих своїх спільників.
Люди, що їм випадково ставала ясна якась подробиця, уявляли, що вони відкрили взагалі весь секрет, і вірили, ніби володіли ключем, щоб розв'язати всі загадки. Вони відчували здивовання й образу, коли інші, що ще гірше за них перебільшували, називали їхні слова безглуздими теревенями. Це був оглушливий шум голосів, його бурхливість виразно свідчила, що неуважна й жорстока доля дошкуляла таки суспільству. Широка публіка величину загрози виміряла розмірами власної непевности й голосно нарікала. Перелякавшись спочатку страйку, вона тепер дала волю своєму обуренню, бо виявилось, що боятися було нічого. Дедалі вона ставала нестриманішою й свою антипатію обернула проти шахтарів; про них вона не хотіла нічого знати, крім того, що вони існують і потрібні, бо вже була осінь і зима стукала в двері. За інших страйкарів турбувались мало. Коли сотні людей із причин, відомих лише їм самим, хотіли терпіти злидні, не треба завважати їм. Це їхня приватна справа.
Краєвий уряд не міг цілком поділяти цих поглядів. Хоча політичний обрій не був захмарений і не загрожували ніякі зовнішні ускладнення, а проте такий великий страйк був справою небезпечною. Правда, уряд складався з представників одної партії, на яку він і спирався, але разом із тим він правив за уряд цілого краю.
