хотіли б забути, — що непереможна прірва роз'єднує суспільство, поділяє його членів на два ворожі табори. По один бік прірви стояли ті, що були переконані свого права боронити теперішній лад, по другий бік була вбога розлютована маса, бо її тримали там, де вона зупинилась, не даючи їй змоги висловитись і не чуючи її, коли вона вимагала собі права.
Барон провів старого юриста до вокзалу.
„Таки порядком завіяло, — сказав старий юрист, коли мова зайшла про події останніх тижнів, — але бурі все таки не було“. — Він був у чудовому настрої й весело сміявся.
Барон, що зблід від довгого сидіння в кімнаті і схуд від мудрування над питанням, що його не міг розв'язати, злегка хитнув головою.
„Я хотів би знати, через що саме наші часи називають „добою освіти“, — сказав він.
„Мабуть тому, що до цілої низки попередніх помилок ми додали ще кілька нових“, — промовив жартівливо старий юрист. — „Нове століття ще збільшить їхню кількість і переможно пробиватиметься крізь їхні наслідки. Це вважатиметься потім ще з більшою підставою за найпросвітнішу добу. Ні, ви не повинні піддаватися такій розгубленості із-за цього безладдя. Ви повинні власне бачити доказ переваги в тому, що саме тепер утворився стан рівноваги“.
Барон чув, що його супутник сказав щось, але не зрозумів. Він усе ще стежив за власними думками й промовив:
„Наша єдина втіха в тім, що справедливість через власну внутрішню силу нарешті мусить перемогти“.
Старий юрист посміхнувся. Він, очевидно, вже наперед радів із того, що він хотів сказати.
„Я чую, ви вживаєте однини“.
„Чи є щось більше за справедливість?“
„Чи є? Припустім, що ви мали б рацію, до яких бо сумних наслідків ми могли дійти. Єдина бідна правда
