Барон запитливо подивився на молодого інженера, останній прочитав його погляд і відповів:
„Люди порозумнішали й уникають будь-яких вихваток. Тепер копальню збираються затопити водою, і це має статися серед білого дня. Потім декого через суд повикидають із помешкань. Удови й сироти опиняться на вулиці. Вони стоять на перешкоді й, можливо дбатимуть за те, щоб справа не поринула в забуття. До того ж частина помешкань справді потребувала ремонту. На місце старих робітників швидко прибудуть нові, тим то й використовують проміжний час, щоб кімнати насвіжо пофарбувати перед тим, як знову їх заселити“.
Він, готовий до бою, поглянув з боку на барона, потім продовжував глузливо:
„Це показує, що на майбутнє хочуть справу вести раціонально. Ми обидва, ви і я, кожний по-своєму начитані й освічені люди, і бачимо натуральні економічні закони, які визначають розвиток, роблять потрібним оце викидання вдів і дітей та інші подібні заходи“.
Молодий чоловік глибоко зідхнув, так ніби відчув полегшення, що йому хоч раз дозволили висловитись.
Барон уникнув кинутого на нього допитливого погляду. Натомість він глянув на маленький гурток жінок і дітей, що поруч вантажних возів ішли в напрямку до міста. На їхніх обличчях можна було прочитати лише виснаженість і глуху байдужість. Вони всі йшли, здавалось, цілком механічно, без жадної свідомої мети, без жадної думки в голові.
Біля бараків панувала цілковита тиша. Скрізь чатували салдати, там і тут видно було поліцаїв, але це вже не були представники ладу й волі, що робили маси байдужими, майже паралізованими. Поширилась чутка, що невдовзі звільнять багато робітників. Після того, як копальню залили водою, може тривати цілі тижні, а то й місяці, поки знову почнуть добувати вугілля. Але це ще не все, на інших кощальнях також, принаймні на зиму, мали обмежити видобуток. В наслідок
