Барон помітив, що він голосно висловив свою думку, і, перед тим як відійти, він відповів ввічливим привітанням. Його пройняло почуття, ніби він вислухав вирок страшного суду і йому тремтіло серце. Заспокоївшись і впорядкувавши трохи свої думки, він повернувся до проблеми, що зараз цікавила його.
„Оця добровільна, щаслива несвідомість, що за неї ховається суспільство, в дійсності ніде не існує“, — думав він. — „Там, там на вітрині великими буквами сяє найсильніше спростовання, що всі можуть бачити. Те, що існує, є байдужість до всього, що не обходить власне я, абсолютна нечутливість до страждань і потреб інших“. — Замріяний барон пішов поволі далі важкими кроками підо впливом своїх думок.
В притулку божевільних дівчини не було; її уміщено до притулку бідних. Барон довідався за дорогу й пішов назад через просторий парк. На лаві сидів схудлий, дбайливо виголений чоловік, встромивши нерухомий погляд в одну точку на землі. Трохи далі стояв чоловік, зодягнений сторожем. Коли барон проходив мимо і кинув погляд на нерухому постать, сторож підійшов ближче і, знявши шапку, приязно й радо, ніби показуючи якийсь виставочний експонат, пояснив:
„Він зовсім безпечний. Коли він лише завжди своєчасно одержує свою їжу, він найсмирніша людина в цілому світі“.
„Серед таких обставин всі інші також смирні“.
Сторож схилив трохи набік голову й хитрувато посміхнувся, ніби він хотів сказати: „Ми вдвох розуміємо один одного“. Потім він пояснив далі: „Він нічого не бачить і не чує, нічого не розуміє“.
„Значить, добрий громадянин, щасливий чоловік“.
Сторож посміхнувся похвально. Чужий добродій, певно, був жартівливий і веселий, не зважаючи на його суворий вигляд.
„З ним трапилась помилка, він уявив собі, що все на світі діється навпаки. Але найгірше було те, що він
