„Не напускай мені туману, таких добродійників я знаю. Коли б я не знала, що покличете поліцію, я плюнула б вам у пику“.
„Я не покличу“, — сказав борон спокійно.
Дівчина щільно наблизила до нього своє обличчя і цілком зміненим тоном раптом випалила:
„Це трапилось лише тому, що я була така слаба. Працювати мені тяжко, зовсім не мала сил… о, ви не знаєте, як впливає голод! І коли викидають на вулицю… але я цього не хотіла, цілком напевно, я не хотіла цього… Я пішла до притулку для бідних, що про нього я чула. Доглядачка сказала, що там для зледащілих; я не хотіла так легко здатись. Тоді вона показала мені хатні правила, де це стояло надруковано. „Порядок повинен бути і в цьому“, — сказала вона. Отже я пішла знову на вулицю. — Ах, це ж безглуздя, стояти тут і говорити про щось подібне! Хіба це вас стосується. Дайте мені кількоро шагів на склянку пива“.
Перед тим, як піти далі, барон дав їй монету. Йому здалось, що зразу похолоднішало. Небо було засіяне зорями, але він не мав часу дивитися туди. Він стежив за дівчиною, що завернула в ледве освітлену сусідню вулицю. Якийсь молодий чоловік вийшов із-під воріт, де він чекав на неї. Дівчина показала йому гроші. Він задовільно хитнув головою й обійняв подругу за талію; притулившись щільно одне до дного, обоє зникли в пітьмі.
На розі дальшої вулиці барон почув крик і галас. Два поліцаї вели п'яного чоловіка, тримаючи його між собою. Позаду йшла жінка, вона плакала й голосила: „він знову пропив усе… всі гроші…“
Барон заждав поки група минула і потім пішов далі. Він намірився дістати свого гаманця, але згадав, що він був порожній. Він лишив побічні вулиці й вийшов на лінію найжвавішого вуличного руху. Електричне світло холодно падало на перехожих. Барон дивився прямо перед себе з гостротою, що йому самому
