Сторінка:Янсон Г. В пітьмі. 1929.pdf/23

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

але тепер він цілковито стратив глузд. Біль скаламутив йому розум, та найбільше йому дошкуляла його безпорадність. Стиснутий і скутий почуттям жаху, він забув за своє оточення й безтямно кричав, не володіючи вже собою, немов покинута на призволяще дитина.

Божевільний, зацікавившись, схилився над ним і прошепотів таємничо:

„Горить“.

Поранений знову прийшов до себе, як тільки почув на своїй щоці подих другого. Льодовий жах пройняв його від голови до п'ят. Потім він пробував заспокоїтися. Він бачив, як це потрібно не піддаватися розпачеві. Хіба ж він перед тим не вмовляв себе, що спокій і свідомість — це все, що давало надію на порятунок. Хіба ж він не завдячує їм, що досі врятував своє життя. Поглянувши на бік, він побачив, яку страшну руїну заподіяв вибух. Непевно посміхаючись, обмацав він свою поранену руку. Вона не була ані зламана, ані звихнута, і це заспокоїло його. Рани на ногах досить дошкуляли йому, але були не такі вже небезпечні, а важкий удар в голову трохи порушив його здатність думати й чинити, але пошкодження було невелике.

Насамперед треба було виявити величину небезпеки й обслідувати своє становище.

„Допоможи мені стати на ноги!“ — звернувся він до божевільного.

Цей відповів йому дитячим сміхом.

„Допоможи мені, чуєш ти!“

„Скрізь полум'я… всюди…“

Пораненому було вже забагато цієї фантазії божевільної людини. Важко кахикаючи, підвівся він, і, коли біль у ногах ледве не переміг його, закусив він губи й подолав його напруженням волі, що постала в наслідок нервовости. Він простягнувся кілька кроків наперед, наступив на чиюсь руку, що м'яко й мертво посунулась під ним, і непевним кроком подався далі. Червона зоря вабила його з несподіваною силою, і туди