він розідрав звуглений одяг, в ніс йому вдарив огидний сморід, що примусив його залишити свій намір. Він похитав головою, випростався й подався далі. Він постояв коло купи трупів: ось, може, почує якийсь звук від живого.
„Я задихаюсь“, — шепотів божевільний поруч нього і показав на групу щось із десяток людей, що безладно простяглися на долівці.
Пораненому спало на думку, що божевільний також важко поранений і, мабуть, скоро помре. І неясний страх перед несподіваною самітністю в цій пітьмі охопив його раптом. Тиск йому в голові зник цієї хвилини, і він ясно побачив, як все це трапилось — вибух, люди, поскидані в безладну купу, течія вуглевого оксиду, що неслась штольнею й заподіяла смерть, для більшости тимчасову смерть, для інших — смерть, сповнену нелюдських мук.
„Ходімо!“ — закахикав він хрипко й побіг глибше в копальню.
Божевільний охоче послухався його і побіг без помітного напруження поруч нього.
Якийсь час бігли вони обоє стрімголов у пітьмі, аж ось поранений спіткнувся й упав на долівку. Між своїми руками почув він якийсь предмет, що на ньому він лежав, і помітив, що це був чоловік, який ще рухався.
„Хто ти такий?“ — запитав він, ледве дихаючи.
„Дай мені спокійно померти!“ — відповів напівзгаслий голос.
Поранений швидко схопився. Цей невідомий, що лежав отут у пітьмі, був один із тих, що вмер уже наполовину і чекав на неминуче із стоїчним спокоєм або, може, з гіркою впертістю. Чи не буде так само з ним? Хіба ж залишалось йому ще що інше? Та ці думки ледве родилися в його мозку, як їх уже витиснули інші, сильніші. Він хоче жити, він хоче врятуватися, він знайде дорогу до порятунку…
„Хто ти такий?“ — спитав він боязко.
