Сторінка:Янсон Г. В пітьмі. 1929.pdf/27

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

лише самі звуглені трупи? 63 здорових дужих чоловіка були тут в штольні ще перед… власне, як довго? Цього він не знав. Він не знав нічого. Він знав лише, що один-однісінький вихід був запертий, що полум'я, яке поглине увесь світ, горіло на невеликий відстані й безупинно наближалося до нього. Він поповз повільно, до чорта повільно, але певно, чимраз ближче й ближче. Триватиме багато днів і ночей, аж поки він досягне до повороту  Але одного разу він таки долізе, і тоді…

Він голосно засміявся, і стологолоса луна відповіла йому з хідників та штолень. Отак ідеться до того, що людина божеволіє…

„Ще ні… тепер ще ні?“ — благав він і роздирав своїми нігтями груди, щоб знову прийти до себе. Це трохи допомагало. Він прокинувся із своєї непритомности й почав хлипати від напруження після пережитої важкої кризи. Піт котився йому струмками з чола й пік йому очі. Він старанно витер його й натиснув пальцем на око, щоб спричинити новий біль, бо вірний інстинкт підказував йому робити так, щоб відволікати в бік свої думки.

„Божевільний!“ — гукнув він. — „Де ти, божевільний?“ — Він потребував товариства. Товариства найупослідженішої, найзлиденнішої людини, але людини. Все, що хочете, але не ця самітність… Пітьма так важко лягала на нього, майже разчавлювала його, а звідти пахтіло полум'я, підкрадалося ближче, все ближче… Ні, тільки не думати, не почувати. Запускай нігти в своє власне тіло, кусай свої уста до крови!.. Божевільний… божевільний, де ти сховався?

„Дай спокійно померти“, — відповів глухий голос поблизу, і тихі кроки промайнули. Надзвичайно загострений слух пораненого, не вважаючи на облудне наслідування голосу невідомого, розпізнав голос божевільного.

„Ти тут? Подай мені твою руку!“ — він подибав у пітьмі і схопив його за руку. — „Нам краще бути вкупі. Скажи, хочеш ти?“