Сторінка:Янсон Г. В пітьмі. 1929.pdf/29

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

стукає. Тимчасом піт скраплив йому обличчя. Божевільний охоче йшов за ним, зупинявся, коли він зупинявся, щоб орієнтуватись, і шкутильгав далі, коли почував тиск від руки другого, якщо той знову починав свою марну мандрівку.

„Ми, напевне, не у великій штольні“, — нарешті видавив із себе поранений.

„… у великій штольні“ — повторила луна від божевільного, наслідуючи вдало пораненого. Останній знову повернувся. Він постановив так далеко йти наперед, аж поки він не побачить полум'я в повороті. Тоді він знатиме, де він стоїть і матиме певний вихідний пункт для дальших дослідів. Судорожно з закушеними устами пішов він назад і потягнув за собою божевільного, що без нього він не насмілювався зробити жадного кроку. Коли він зайшов так далеко, що побачив червоний відблиск полумені на складі вугілля, що палахкотіло біля гірської стіни, він знову повернув.

„Хто там“? — спитав якийсь кахикливий голос поблизу нього. Поранений зрозумів, що людина з перебитими ногами лежала неподалеку.

„Що хочеш ти“? — спитав він.

„Якщо ти можеш“, — відповів урочисто невідомий, — „покажи, що ти маєш серце в грудях“. Поранений затримав подих і чекав на продовження, що його зміст він передчував.

І продовження забреніло.

„Візьми шматок вугілля… камінь, щось інше і розтрощи мені голову“.

„Швидко!“ — зашепотів поранений і схопив міцніше за руху божевільного. Він побіг, немов був переслідуваний. Це була нестямна втеча перед загрозливою небезпекою. Божевільний якийсь момент опирався, та швидко перестав і добровільно побіг, як і раніш.

Людина з перебитими ногами далі розмовляла з пітьмою, з гірськими стінами й полум'ям, що невблаганно