підступало все ближче і його відблиск вже сягав так далеко, що людина могла бачити його.
„Я не можу ані крихітки зробити для того, щоб врятуватися… Я здер собі шкіру з ліктя, пробуючи посунутись наперед, я поламав собі нігти й пальці… я не хочу згоріти живий, я не хочу… тебе вже немає тут“? — він підвищив голос, кричав і загрожував. — „Боягузе, ти вагаєшся навіть вислухати твого брата, що страждає“. — Тоді охопив його жах, і він зворушливо захлипав. — „Прийди мені на поміч. Допоможи мені, я не можу більше витримати… змилуйся наді мною“. — Крик обертався на виття й нарешті на хрипле кахикання!
„Змилуйся“!
Крик допомоги виривався з розпачливою силою людини, що охоплена смертельним жахом. Він котився хідником, розбивався об стіни, відкидався ними, утворював нові хвилі звуків, що нарешті вмирали в тихому шелесті, змішавшись із ледве чутним шумом вугілля, що падало.
Поранений все ще нестямно тікав і тягнув за собою божевільного. Раптом стукнувся він чолом об стіну й зупинився. Удар знову викликав у нього свідомість. Що сталося? Аджеж він повернувся, щоб знайти бічний хідник, отвір в горі. Безпляново почав він знову шукати. Він витягнув свою вільну руку, щоб не поранитись об гострі канти, і мацав нею вздовж стіни. Прошкутильгавши приблизно двадцять кроків наперед, він несподівано вибухнув божевільним сміхом. Перед його пальцями не було нічого. Отже, він знайшов шуканий хідник. Нащо він його шукав, він вже забув і не здавав собі справи про наслідки свого відкриття. Але це було для нього немов визволення, — покинути головну штольню, де лежав 61 мертвий. Він перестав сміятися, сковзнув у хідник і швидко знову побіг.
Через якусь хвилину почув він, що шум від його кроків був зовсім інший. Отже він прийшов в іншу штольню і він пішов повільніше. Божевільний
