спотикався поруч нього і тримався його, але замість того, щоб скиглити, він голосно й весело сміявся. Поранений нахилився, помацав якийсь предмет на долівці й помітив, що це був вугільний візок; поруч лежали окремі частини одягу.
„Далі“, — сказав він хрипло.
Поволі й обережно йшли вони далі. Поранений спотикнувся кілька разів, але був на це приготований і не впав. Нарешті прийшов він до стіни, навпомацки пішов здовж неї і знайшов новий хідник куди й пішов.
Божевільний почав хвилюватись. Він пробував звільнити свою руку з обіймів свого супутника і скиглив при цьому, як хора дитина.
„Вперед“! — шепнув йому поранений, заспокоюючи.
„Вперед“! — відповів, як відгомін, божевільний, проте не виявляв жадної охоти слухатися. Через кількоро хвилини він покинув, однак, опиратися й піддався сильнішій волі.
Обидва чоловіки поспішали далі, скільки їм дозволяли пітьма й різні перешкоди на дорозі. То один, то другий раз-у-раз вдарялися об ріг або кант. Чути було то нетерпляче бурмотіння, то різкий сміх, залежно від того, хто вдарився.
Вперед! завжди вперед! — тільки це й казав поранений, а його супутник повторяв бездумно й непритомно його слова.
Годинами блукали вони, минали повороти, навпомацки проходили вузькі бічні хідники і йшли через місця, де їхні кроки будили луну, що наче дрімала тут тисячоліттями. Вони не знали вже, куди йдуть, топтались довго навколо одного стовпа, вкопаного в землю, або йшли колією вагонетки, аж знову приходили на те саме місце, звідки прийшли, не знаючи, чого вони його шукали. Побоюючись того жаху, що призводить людей до божевілля, поранений тягнув свого супутника з собою в свою невпинну мандрівку. Жагуче бажання жити додавало йому сили; він міг би вічно отак іти.
