постала через вибух, запалила гази на місці, де працювала перша зміна. Коли ж зайнявся і вугільний порох, нова спека полила головним хідником, поширюючись на всі боки, запалюючи й притягуючи до себе гази; так стався другий вибух.
Як далеко поширились наслідки вибуху, поранений не знав, але, зваживши, що в копальні працювало близько трьох сотень людей і що, блукаючи, він не зустрінув нікого, крім двох живих, божевільного й незнайомого, він догадувався, що всіх подушило або спалило.
Наслідки вибуху не обмежувались, мабуть, одною частиною копальні. Штольня, де працювало пя'ть змін, багатьма хідниками сполучалась з іншими штольнями. Зовсім природно, що всі, хто був у копальні, заснули вічним сном.
„Триста!“ — сказав поранений у задумі. — „Чого ж я і божевільний залишилися самі?“
„Залишилися самі?“ — запитала луна поруч нього.
Поранений готов був примусити докучливого супутника замовкнути, бо його слова безнастанно лякали його; та він не хотів позбутися його товариства. Враз його обняла млість, нутрощі йому скорчило. Він помітив, що занадто довго преребуває в цьому заповітреному хіднику, де сморід від трупів і створений полум'ям оксид вуглевий затруювали повітря. Він зірвався останніми зусиллями, поки ще було не пізно, і поплівся назад тою самою дорогою, якою прийшов.
Прийшовши до штольні, він повернув ліворуч, поплентався ще кілька кроків і впав важко на землю. Хоч і як він опирався, його очі звплющилися. Напруження, що досі підтримувало його, заступила втома, і він поринув у безтямний сон.
Прокинувшись, він протер очі, щоб переконатись, чи вони справді розплющені, бо довкола нього лежала безпроглядна, гнітюча, чорна ніч. Очі були розплющені, і він уявив собі, що лежить в домовині, засипаний у могилі.
