„Я помер“, — сказав він голосно.
„Я помер“, — почув він тут же коло себе голос, подібний до свого.
Нервове тремтіння корчами стягнуло йому тіло, струсило ним, і він поволі підвівся.
Відразу пригадалося йому все.
„Це ти, божевільний?“ — запитав він.
„Це ти, божевільний?“ — відповів голос.
Пораненому здавалось, що він чує свій присуд. Він згадав все ясно до найменших подробиць, і його пройняв жах аж до костей. Але тої ж хвилини він переміг себе надзвичайним зусиллям, підвівся й сказав:
„Вставай, підемо!“
„Підемо!“ — пролунало поруч, і його рука, простягнута навмання, натрапила на чужу.
„Ти бачиш у пітьмі?“ — скрикнув поранений, наляканий цим випадком.
„Ти бачиш у пітьмі“, — була відповідь.
„Ні“, — відповів він нетерпляче.
„Так“, — сказав другий.
Поранений затремтів від жаху. Він сподівався іншої відповіді. Ця несподіванка пройняла його льодовим жахом, що його властивої причини він не міг собі пояснити, і ще більше перелякався. Ледве волочачи ноги, рушив він у дорогу.
Блуканина почалась наново. Вони обидва навпомацки пішли між завали й знаряддя, повз покинуті штольні. Мандрували нескінченними хідниками й бачили часом в далині теплий червоний блиск полум'я, що крок за кроком здобувало копальню і чимраз більше обмежувало їхню безплянову мандрівку. Плече в плече бігли вони своїми власними слідами, тинялись то сюди, то туди, повертали, пробиралися до місць, де поранений, здавалося, ніколи не був, або ж приходили на місце, де в нього прокидалося незрозуміле підозріння, що він щойно його покинув. Без упину блукав він далі, тягнучи за собою супутника, присутність якого лякала його, а проте без
