нього він не міг обійтися. Він цілковито втратив розуміння часу; байдуже йшов все далі й далі і шукав напівнесвідомо якогось виходу — рятунку, керуючись лише інстинктом, наче спійманий звір, що без упину й відпочинку борсається у своїй клітці. Милю за милею верстав він. Побачивши здалека відблиск пожежі, ховався спішно знов у пітьму. Пожежа вічно нагадувала йому про загрозливу небезпеку, що чимраз наближалася. Він ненавидів її світло так само, як боявся пітьми. Божевільний слухняно йшов за ним і скавчав, як заляканий звір, коли показувався відблиск пожежі.
Промандрувавши якийсь час, що здавався йому вічністю, поранений почув несподівано, що його ноги вже далі йти не можуть. Кахикаючи від напруження, він упав і зараз же заснув.
Прокинувшись, почув холод. Механічно простягнув руку в пітьму й тут же натрапив на чужу. Тепер це його не здивувало, не злякало, навпаки, порадувало.
„Ти також спав?“ — запитав він, але зараз же пожалів своїх слів.
„Ти також спав?“ — пролунало запитання.
„Вставай і гайда!“ — сказав поранений і підвівся.
„Вставай і гайда!“ — почув він поруч себе.
Обидва розпочали, як скуті, знову свою безцільну й нескінченну мандрівку. Що було перед сном, отже день перед тим, як думав поранений, пригадуючи побіжно минуле, повторювалося знову. Вони тинялись хідниками, туди й назад, повертали й кружляли. Очі пораненого не відрізняли нічого, але щось нове прокинулось, очевидно, в ньому, бо він уникав моторно й легко всіх перешкод. Його супутник ішов тихо поруч і охоче давав себе вести.
Раптом поранений став, спотикнувся й оперся об стіну.
„Я такий голодний? — заскиглив його власний голос поруч.
Шалена ненависть спалахнула несподівано в мозку пораненого. З одної точки в пітьмі він побачив тут же
