думками, якби зробити нешкідливим цього божевільного, що нишком крутився довкола нього й чигав на його життя.
Кроки згубились у далині, геть від штольні, де притаївся поранений. Він легше зідхнув, бо не був ще готовий діяти.
„Ні, не тепер“, — сказав він, отямившися вчасно. Все ж таки зробив необережний рух і затаїв духа, щоб підслухати. Не чути було нічого. Заспокоєний цим, поповз він далі хідником угору. Передусім він хотів тепер добути собі добру зброю, обережно йшов навшпиньках і щокроку приставав, підслухуючи.
Усюди панувала пітьма й тиша, але в цій мережі хідників і штолень було так само важко обминути людину, як і знайти її. Коло якогось виступу стіни, що повз неї він підкрадався, він зупинився, витягнувши шию, його неприродно гострий слух уловив якийсь далекий, слабий звук. Це міг бути обвал купи вугілля, але можливо, що її зачепили ноги якоїсь людини. Хвилину стояв він непорушно, стиснувши сильніше свою грудку вугілля.
Він не чув більше нічого, але якийсь дивний інстинкт тримав його на цьому місці. І не даремно він чекав, бо за хвилину почув хрипле сопіння. Поранений роздумував, чи кинути грудку.
Кидати навмання він не рішався, бо якщо йому не пощастить хоч на кількоро хвилин зробити ворога нешкідливим, то важко буде зараз же знайти нову зброю. До останку напруживши слух, він помітив знову, що божевільний недалеко. Той, очевидно, також помітив його присутність. Але де стояв він, спереду чи ззаду? Поранений зосередив усі свої почуття на підслухування. Божевільний був позад його. Цими хідниками, що то звужувались, то несподівано ширшали, летів звук як величезним гучномовцем, лунав тут і, розбиваючись об сотні перешкод, ринув незбагнений, облудний у безконечність. Пораненому увірвався терпець. Він не міг
