Сторінка:Янсон Г. В пітьмі. 1929.pdf/40

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

довше примушувати себе стояти, він мусів діяти. Він знав, що яких пять кроків за ним чигав той. Коли б він кинув, то може б пощастило божевільного відігнати.

Він кинув.

Гуркіт від падіння каменя пролунав і стало знову тихо. Поранений підслухував усіма клітинами своєї істоти, але почув лише якийсь особливий шелест. Хвилину напружив усю свою силу, щоб збагнути, звідки він іде і від чого походить; потім зміркував, що шелестить у його власних ухах. Його нерви, напружені підчас катастрофи до останку, відмовились далі слухатись і його огорнув той особливий жах, що його часом породжує невідоме й незбагненне. Раптом зрозумів він, що наближається криза. Тремтливі ноги не хотіли більше носити його, піт лився струмком з обличчя, а руки потерпли, завмерли. Шум у мозку стих раптом, і він відчув мертву тишу довкола, побачив пітьму вічної ночі, почував її тягар, що розчавлює, і без протесту дозволив звалити себе на землю. Він був знесилений, байдужий, переможений. Заплющив очі й скорився неминучому.

Враз зірвався і встав. Хіба не чути, що хтось підкрадається? Від уявної чи справжньої небезпеки прокинувся інстинкт самозбереження. Він став знову людиною з усіма її інстинктами й прагненнями. Блискавкою пройняло його знову: він повинен битися, дряпати, боронитися, діяти… Тепер ненавидів він чимраз дужче, зі злістю хижого звіря, тепер хотів він поранити свого ворога, заподіяти йому шкоду, покалічити, а найкраще забити.

Я людина, — думав він підбадьорений цією раптовою ненавистю, що додала йому нової сили й нової відваги.

Через хвилину почув він, як двоє рук уп'ялися йому в горло, а гострі коліна вперлися в груди й захеканий віддих ударив йому в обличчя. З холодною, злорадною рахубою завдав він свому ворогові ліктем штовхана,