трохи її ликнув, біль зменшивсь. Важко дишучи підвівся, далі кусаючи рискаль.
Раптом здалося йому, ніби він побачив двадцять кроків далі тінь, що сновигала вздовж стіни. Непевний відблиск пожежі надавав їй надприродної величини й фантастичних контурів, а рискаль в її руці зріс до розмірів, що викликала жах.
„Я людина!“ — вигукнув він, наче заклинаючи небезпеку.
Тінь посувалася довгими непевними кроками вниз хідником, зникла на мить і знову виринула трохи далі.
Поранений почував, як відвага й енерґія знову повертаються до нього. Він хотів боронитися, боротися з божевільним за життя, і його рука дужче стиснула рискаль.
Тінь перескочила на протилежну стіну, сковзнула по ній і зникла. Отже божевільний побіг у бічний хідник. Зміркувавши це, поранений легше зідхнув. Спираючись на рискаль поплівся він знов у пітьму, забарикадувався в малій штольні за якоюсь вагонеткою й заснув.
На другий день, як йому здавалось — він спав 18 годин — подався він знову до головної штольні. Він хоті з усюди контролювати пожежу, хотів пильнувати, щоб вона несподівано не поширилась і не оточила його.
Полум'я вже давно захопило великий поворот. Товариші, що тут лежали, перетворились на купку попелу.
Поранений не думав уже про це, але, наблизившися до того місця, де був спалений незнайомий чоловік, він раптом подумав, що це штайґер. Він не запитував себе, звідки прийшла йому ця думка, він сказав коротко й певно: я знаю це.
Коли він так стояв, дивно зворушений чудовою руїною, що загрожувала йому, як всім іншим, впала йому в око знов учорашня тінь. Він не злякався, лише велика лють охопила його. Цього ранку розжував він кількоро шматків своєї просякнутої потом і вугільним пилом одежі, і ця страва додала йому сили. Він підніс рискаль
