штольнями, де він іще ніколи не був. Він недовірливо нюхав повітря, думаючи, що воно гіршає, але не дбав цро це. Він бажав закінчити війну і від цієї манії забував за все інше.
Дві ночі, за його рахубою, пробув він за спішно збудованими барикадами. Одного ранку, третього з того часу, як його опанувала жадоба мордування, помітив він, що він голий. Тоді постала в його мозку знову думка, якою він заразив божевільного, і потім відганяв її з жахом від себе. Кусаючи губи до крови, підвівся він, прагнучи вбити людину, що тинялась у пітьмі. Він не хотів, щоб той уп'явся пазурами в його власне тіло, він хотів сам нападати. Цим разом думка ця не викликала огиди в нього: навпаки, він не міг зрозуміти, чому він досі відсував одиноке, що йому ще залишилося.
„Я людина!“ — сказав він.
Це була формула, що давала йому право на життя. Тільки жити хотілось йому, лише життя хотів він за всяку ціну врятувати. Він вже не думав про порятунок із підземелля, забув навіть, що він можливий. Думав тільки про те, щоб за всяку ціну залишитися живому.
Цілий день ходив він підслухуючи в копальні, користуючись з тих малих хитрощів, що його виснажений мозок був ще в силі видумати. Коли йому часом за цього невдалого частування стискало горло якесь дивне почуття і він відчував щось подібне до гризот сумління, він знову вигукував брутально:
„Я людина“!..
Для спроби він хотів ще щось додати й відкрив при цьому, що він не міг вимовити жадних інших слів. Цілу мову викинуло з його пам'яті, його спухлому язикові бракувало сили вимовити інші зрозумілі звуки, крім цих.
Поранений нестямно розлютивсь, не знаючи власне чого. Він почав кричати й шаліти, бив рискалем об стіну й викликав свого невидимого ворога на бій. Ніщо
