не відповідало йому, крім глухої, протяжної луни, що понуро розлягалася й нарешті замовкала. Тут огорнув його страх і він почав плакати, як покинена дитина. Через хвилину вигукував він знову свій виклик. Це був хриплий, неартикульований рев, що не мав вже в собі нічого людського. Ніхто не відповідав йому. Забарних кроків, що за ними він тоскно підслухував, ніде не було чути. Тоді він зрозумів, що божевільний помер десь у якомусь кутку і він залишився у копальні сам. Бій скінчився без його участи, але він не почував полекші від цього. З подвоєною силою охопив його страх перед смертю, непереможна боязнь перед близьким і певним кінцем.
Мучений боязню смерти й жахним почуттям самітности упав він цього вечора посеред хідника й зараз же заснув. Але не довго спав; його збудив сильний штовхав і він, тремтячи, встромив очі в пітьму. Він чув виразно: щось ішло поблизу. Щось рухалося — звичайно не людина, бо він був один як палець, — але щось було недалеко від нього, якась таємнича істота або нещасна душа. Він вдивлявся до болю очей і примушував свій слух до нечуваного напруження. Ні звука, ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Проте в його залишилось вражіння, що він не сам. Якесь досі незнане почуття настирливо втовкмачувало йому це.
Перемігши — це не була боязнь ані щось подібне до неї, це почуття, що, здавалось, лежало поза людським почуттєвим світом, він порачкував туди, де мусіла бути незбагненна істота.
Скоро знайшов її, і обмацав руками. Побіжно обслідувавши її, він переконався, що це труп, мабуть, божевільного. Почуття безпеки й певности охопило його. Тепер він вже не був самітний. Він поклав голову на холодне тіло й заснув спокійно.
Прокинувшись підсилений сном, він підвівся й почав тягнути трупа до тої частини копальні, що палала. Для нього, знесиленого, було це важко, і він
