часто захеканий падав на землю, але не покидав свого пляну і швидко помітив, що воля додала йому потрібної сили. Нарешті, йому пощастило. Думка вжити мерця на страву була йому така чужа, що взагалі й не приходила в голову. Зате він відчував якусь теплу радість, торкаючись грубої куртки мерця. Вона могла продовжити його життя на багато днів, він був урятований від голодної смерти, а, крім того, від свого ворога.
Він відірвав комір від куртки й поклав його в рот. Потім схопив лівою рукою цупкіше трупа за руку й потяг за собою. Йому дуже хотілося поглянути на це обличчя, попрощатись з божевільним і сказати йому, що він йому простив. Тому він рвався з пітьми до світла. Це була тяжка мандрівка. Важко опирався він на рискаль, що все ще держав у правій руці. Він не міг вже розлучитися з ним, бо він вріс йому в руку, творив її продовження.
По довгій блуканині дійшов поранений до головної штольні. Полум'я охопило вже третю частину копальні й зайшло вже в бічні хідники, що мережею каналів і труб сполучували різні штольні. Всюди знаходило воно поживу, а протяг із шахти роздмухував його раз-у-раз до нового життя.
Поранений відчув радісне задоволення, наблизившись до мети своєї важкої мандрівки. Зігнутий удвоє як складаний ніж — тулуб під прямим кутом до ніг — тягнув він свій тягар до широкої штольні, підштовхуючи самого себе рискалем. Коли вже не можна було через спеку йти вперед, він зупинився й обернувся назад.
Як громом вражений похитнувся без духу й обперся об стіну. Мертвий не був божевільний, але якийсь інший чоловік. Отямившись трохи від здивовання, підповз він до трупа і міряв його з боку переляканим поглядом. Він знав це велике бородате обличчя й це сиве волосся. Його щелепи жували якесь слово, але язик не працював.
