„Штейґер“, — сказав би він, коли б його затерплий мовний орган міг слухатися наказів мозку. Даремно намагався він знайти відповідний вислів, нарешті покинув марні зусилля й запитав себе, звідки така переміна. Аджеж штайґерів труп давно згорів, отже не міг він бути тут. Він змарнував час і сили на цю нерозв'язну проблему, хитав не раз безпомічно головою і стояв тут з одвислою долішньою губою й розгубленим виразом непорушних очей. Незбагненне все таки було фактом. Його руки доторкались цього мертвого тіла і всі його почуття переконували його, що він справді лежав тут за три кроки. Він жалібно заскиглив і дивився допитливо в жар, ніби чекаючи звідти пояснення.
Майже без шелесту тягнулося полум'я вздовж стін, стелі й підлоги. Усе руйнуючи в свойому завойовницькому поході, лізло воно вперед. Поранений глянув з тим самим німим запитанням на свою ліву руку, простягнену вперед.
Його здивовання стало ще більше. Невже ці вузькі, подібні до кігтів пальці з довгими, гострими пазурами були його? А ця рука? Вона була тонка, майже прозора. Кожна кісточка виступала виразно під шкірою, що стала цупка наче пергамент і звисала глибокими зморшками. Він поширив свої досліди, щоб виробити собі уяву про це дивовижне створіння з такими руками. На раменах не було мускулів, шкіра наче прилипла до костей. Він обмацав себе, зовсім так само, як обмацував недавно в пітьмі мерця. Ребра виступили вперед і між ними були тільки порожні заглибини. Він потягнув пучок волосся на чоло, щоб його оглянути. Волосся було біле, безбарвне, отже не його.
Остання думка принесла йому полекшу, і він вибухнув хриплим, захеканим сміхом. Дивовижна людина, що тут стояла, це, значить, не він, а хтось інший. Логічно й спокійно подумав він про це і йому стало невимовно легко. Поранений, що тинявся по запаленій
