забито, а її здобич пограбовано. В ньому була злість і ненависть, і саме так, як її виття, звучали тепер погрозливо і мстиво звуки, що походили з горла якогось іншого створіння поблизу нього. Мимохіть пограбував поранений єдину власність якогось іншого вовка і розбудив в ньому жадобу помсти.
Поранений підвівся і глянув туди, де крився й чекав на нього його ворог. Він вже колись полював на вовка, знав ще сьогодні цю штуку, мусів її знати. Але поки почалось полювання на життя й смерть, мусів він виконати один обов'язок. Поглядом, повним погорди до нещасної істоти там позаду, схопив він трупа і тягнув його, напруживши всю силу своєї волі ближче до полум'я, аж коли спека загрожувала задушити його, зупинився й підсунув мерця рискалем ближче до руйнівничої стихії.
Божевільний, мабуть, спостерігав з віддалі всі його рухи й, очевидно, зрозумів його намір. Він завив, як дикий звір, і прибіг лютуючи, щоб відбити свою здобич.
Поранений замахнувся рискалем.
Виття завмерло в лютому бурчанні, що перейшло в ледве чутне скавчання. Потім почулось наче із стиснутих муками грудей:
„Я голодний“.
За цими двома словами знову почулося шалене вовче виття:
„Я людина“, — відповів гордо поранений і пішов зухвалою, ходою вверх хідником. Кілька кроків перед божевільним, що притулився тремтячи до стіни, він зупинився. Він знав, що тепер треба одним ударом в голову зробити цю тварину нешкідливою, але останок пошани до „божеського“ походження людини, як це проповідують у школі, стримав його.
„Геть!“ — сказав він грубо.
„Я голодний!“ — скаржився божевільний. Потім знову почулось, як і сподівався поранений, страшенне виття зголоднілого вовка.
