Поранений відступав крок за кроком назад. Він не повернув навіть голови, коли пролунало дике виття; він був такий задоволений із свого діла, що ні нащо більше не зважав.
Час, що в підземеллі втратив всяку вартість, минав. Поранений не міг би сказати, як довго стояв він на варті. Він не рушав з місця, бо не міг зважитися покинути світло. В пітьмі чигала небезпека й загибель, а, може, щось іще страшніше. Він засинав на мить, обпершись на стіну, навстоячки, прокидався й відступав, коли спека занадто дошкулювала. Знову минув якийсь час. З куртки залишилось тільки кілька шматків, що їх поранений вже раз жував. Він впав знов у спасенний стан отупіння; нічого не думав, не чув, не терпів. З темряви доходило часом виття хижака, але воно звучало чимраз слабше й жалібніше, хоч частіше. Поранений звик вже до нього, і коли ці звуки, що повторялися майже регулярно, замовкли, він відчував їх брак. Раптом повернулась його свідомість і він виразно почув, що повітря змінилось. Дим, що раніш збирався в запаленій частині копальні і там розвіювався, заповнив тепер хідник густим смердючим чадом. Він нагнувся, щоб уникнути його, і помітив, що його ноги задубіли. Вони тяжко згинались і важко було простягати їх підчас ходи, поволі і спотикаючись рушив він, бо затруєне повітря примусило його втікати. Його млоїло, він почував, як голова йому йшла обертом. Одночасно охопило його почуття жаху, що паралізувало. Що діялось навколо і що станеться? Він бродив у морі густого непроглядного диму і йому здавалось, що підлога мокра, наче справді він був на морі. Вода у вогні. Це ж неможлива річ, проте він нахилився, щоб перевірити, чи немає підстави до цих галюцінацій.
Він не помилявся, земля була мокра. Чи гаразд він бачив, чи може осліп? Там, де всевладно панувало вічне полум'я, стало темно. Сичіло й булькотало, як у казані з кипучою водою, клекотало й варилось. Дим,
