оправі, статутами товариства й одним томом друкованих щорічних звітів.
Присутні поводилися спокійно й поважно. Додержано всіх формальностей і все йшло точно, як слід і годиться.
Ця вугільна копальня була солідне й цінне підприємство і її десятипроцентовий дивіденд на протязі років твердо встановився. За цих, з економічного боку таких неспокійних, часів, коли так часто несподіваний крах руйнував пильних та ощадних громадян, справляло подвійну приємність належати до такого солідного підприємства. Правління копальні могло служити найширшим колам за гідний наслідування приклад. Під вражінням цих і подібних міркувань ухвалено пропозицію про поділ дивідендів. Голова констатував це, а секретар збирався згідно із статутом прочитати протокола, коли почувся таємний стук. Здивований голова поглянув на один із входів до залі.
Один із панів, що сидів в останньому ряді, допитливо глянув на голову, а цей відповів легким кивком. Пан підвівся, відчинив двері й прийняв телеграму, услужливо розквитався за неї і передав голові. З увічливим: „Дозволите, панове?“ — розгорнув він папір і почав читати.
Акціонери сиділи тимчасом непорушно й чекали. Очі всіх звернулись до голови і з чимраз більшим здивованням оглядали його змінливий вираз лиця. Вони бачили, як його з природи пергаментувата шкіра стала ще безбарвніша, як вона через одну мить густо почервоніла і знову зблідла і як його обличчя пожовкло й постаріло від виразу неспокою, ба навіть жаху. Один лікар з акціонерів мимохіть подумав про раптовий приступ хороби. Він налив води в склянку і подав голові.
„Дякую вам!“ — сказав старий пан і примушено усміхнувся, беручи склянку. Він кілька раз потер обличчя, наче розтираючи зморшки, потім кашлянув починаючи.
Усі зрозуміли сигнал. Розмови, що їх в кількох місцях пошепки провадили, перервано. Усі напружено слухали.
