„Мої панове!“ — почав голова, марно силкуючись надати своєму голосові твердости. „Несподівана й сумна звістка…“ — Він вказав на телеграму, і ті, що найдальше сиділи, присунулись ближче. „Це стосується копальні“.
Наче шелест пройшов через збори, і у всіх очах появився неспокій і цікавість.
Голова знову ковтнув води й вицідив: „Трапилось нещастя! Вибух…“
Неспокій перетворивсь на переляк. Тут і там повставали, повитягали шиї, махали руками, нетерпеливі, незв'язні питання посипались грядом в недавно ще спокійній залі: „Нещастя? Вибух? Великий? Скільки жертов? Чи копальня потерпіла шкоду? Чи вбито кого?“
Голова не дивувався з цієї бурі, що він викликав. З трудом він заспокоївся вже настільки, що зрозумів свої обов'язки провідника і попробував заспокоїти й інших. Він стукнув кілька раз молотком і нарешті йому вдалося добитися слова.
„Мої панове!“
Шум стихнув. Бажання дізнатися чогось було таке велике, що запанувала загальна тиша. Усі повернулись до голови з єдиним німим запитанням.
Голова зрозумів справедливість поставленої до нього вимоги. Він зачерпнув повітря й промовив:
„Ми мусимо прийняти це спокійно. Передусім спокій… Це страшенне нещастя… Технічних подробиць я не розумію… Пане директоре, може ви…“
„Гм! Якщо ви прочитаєте телеграму, пане голово, тоді… я можу… тоді…“
„Звичайно, звичайно! Пробачте за мою розгубленість“. — Голова держав в тремтливій руці папірця на довжину руки перед собою й прочитав: „Сьогодні перед обідом о 8 год. 15 хв. сильний вибух. Через 5 хвилин другий. Триста чоловіка в копальні. Велика шкода в матеріялах і риштуваннях. Побоюються завалу. Рятункових заходів ужито. Перший інженер“.
