В залі залягла смертельна тиша. Кількоро хвилин сиділи всі непорушно, як здеревілі. Потім погляди розбіглися по цілій залі, шукаючи поради, висновків. Непритомні й безпорадні люди шукали підтримки в інших, що теж були непритомні й безпорадні.
Директор копальні, що також був присутній, з пополотнілим обличчям, підвівся. Наче не зрозумівши ще зв'язку, бурмотів він під ніс:
„Перший інженер… ділова людина, але безпощадна. Ах так, він надіслав телеграму! так, я… гм! Тоді, перед чотирма роками робив він пляни нової шахти“.
Настрій змінився. Тепер, коли один промовив і цим мимохіть відвернув увагу в інший бік, знову рушила машина думок зібрання, що на певному пункті була застрягла. Люди отямлювалися поволі; почулося кількоро голосів, що просили директора говорити далі.
„Що я скажу?“ — Якесь неясне передчуття казало директорові, що від нього вимагають чогось певного, і його гнітила боязка думка, що він не зможе нічого сказати. Відчуваючи потребу виправдуватися, промимрив він: „Я не можу ще нічого певного сказати про цю справу, поки… поки не почую решти. Не можна… ближчих пояснень?.. Може зателеграфуємо?“
Директор впав на своє крісло й нервово витер хусточкою чоло, вкрите холодним потом.
Голова заспокоївся вже. Він приховав свої почуття й намагався додержуватися коректних форм. Як досвідчений провідник зібрань, прийшов він до правдивого висновку, що така поведінка якнайшвидше опам'ятає присутніх. Він стукнув легко молотком об стіл, і очікуваний ефект був досягнений. Усі ці добре виховані люди стали уважні як школярі й радо дозволили закликати себе до парляментарного порядку.
„Чи схвалює зібрання пропозицію пана директора?“ — запитав голова тим самим монотонним голосом, яким він провадив уже так багато різноманітних зібрань.