„Так! так!“ — почулось з усіх боків. Голосували ті панове, що вважали за свій головний обов'язок при кожній нагоді висловлювати думку загалу.
Директор підвівся ще раз, нервово смикаючи ланцюжок свого годинника.
„Вибух стався о 8 год. 15 хв., а телеграма прийшла аж тепер, пізнього дня; вони втратили там голови коло копальні. Що за страшне нещастя! Триста бравих людей! Їхній порятунок залежить від хвилин… Копальня сполучена із світом лише одною шахтою, і якщо вона замкнена… І тоді нещасні, безперечно, пропали! За півтори години відходить поїзд. З ним я мушу їхати. Але до того часу ми могли б одержати певні відомості і…“ — Директор поглянув на годинника й говорив далі з таким самим нервовим поспіхом: „Я піду сам і подам телеграму. Це скоро; за 10 хв. буду тут. Ви мусите мені пробачити, мої панове, але я не можу довше стояти тут без діла. Моя відповідальність, мій обов'язок…“ — Новий стук у двері перервав його.
Це була друга телеграма, цим разом адресована директорові. Тремтливою рукою розірвано папір і кілька пар очей пильно перебігали рядки.
„Гірше, як я гадав!“, — вигукнув директор, прочитавши до кінця телеграму. — Шахта горить!“
Кілька стільців відсунулись із гуркотом, кілька панів підвелось і напружено дивились на директора; його неприхований неспокій заразливо впливав на присутніх і грозив викликати заколот.
„Це значить?“ — запитав якийсь сердитий голос.
„Що три сотні мусять загинути!“ — директор впав важко на своє крісло.
„Мої панове!“ — Молоток голови стукнув злегка. — „Спокій, передусім спокій! Звістка страшна“, — його малі, хитрі очі перебігли по присутніх, — „ділові пояснення були б, мабуть, на місці!“
„Пане голово! Прошу слова до порядку нарад!“
„Пане бароне!“
