спокійної води. За допливу повітря він стає вибуховий, якщо діткнеться полум'я або навіть маленької іскорки“. Директор, що це питання докладно вивчив, заглибився в технічні подробиці й довгі пояснення. Що більше він говорив, то менше розуміли його слухачі і їх недавно така настирлива цікавість почала помітно зникати. Я що директор не виявляв охоти кінчити раз розпочате, перебив його барон новим запитанням: „Як можна найпевніше запобігти вибуху?“
„Абсолютної певности немає, тим паче на нашій копальні, що найбаґатіша на гази в цілій країні. Найкраще забезпечення, це достатня вентиляція“.
Барон уклонився. Він, очевидно, сам зміркував, що не до речі було робити перерву, щоб ставити такі питання, і задумався. Але його недостатня вправа говорити перед великою авдиторією і цілковитий брак відомостей про копальняні справи стримували його.
Важку тишу, що тяжіла на всіх присутніх, перервав голова, промовивши:
„Сумна подія, про яку нас так несподівано сповістили, викликає глибокий жаль. Я вірю, що скажу від імени всіх присутніх, коли попрошу вас, пане директоре, передати тим бравим людям в копальні наше співчуття. Обставини від нас незалежні зруйнували не один плян і надії. Нам не залишається нічого більшого, як прийняти цей важкий удар із спокоєм і гідністю“.
Він пішов знову на своє місце, стукнув молотком і додав цілком зміненим тоном: „Отже, мої панове, хоч півгодини ще не минуло, я все таки хочу запропонувати знову відкрити збори“.
Ніхто не відповів, і голова взяв мовчанку за згоду.
Все ще безпорадні і зворушені акціонери зайняли свої місця. Ні один з них не звертав уваги на читання протоколу. Думки всіх цих, звичайно спокійних і розважних, людей кружляли все ще довкола катастрофи. Але монотонний голос секретаря й довгі періоди з належними до них побічними реченнями, що безупинно
