тут же біля міста сталася катастрофа. Вокзал лежав у пітьмі, а пакунки подорожніх приймали запасні носії, що два кроки спотикаючися на свої власні ноги. Коли нещастя справді було таке велике, як барон це собі уявляв, то люди мусіли б не так виглядати. Проте залізничі урядовці рухались так само, як звичайно; вони хотіли, очевидно, швидше відправити поїзд і піти спати. В готелі було так само. Що сталося там, за містом, це нікого не тривожило, Барон зневірювався все більше й більше.
Стоячи серед кімнати, йому раптом впало на думку, чи не затаювали перед ним сумних відомостей з чистої людяности. Ану, запитати лише кельнера. На дзвінок прийшов чоловік середніх років, колишній салдат.
„Слухайте, скажіть мені“, — почав барон, — „чи не сталось тут сьогодні нещастя?“
„Авжеж, сьогодні вранці“. — Відповідь була швидка й коротка і настроїла барона приязно.
„Вибух був дуже сильний, не правда ж?“
„Так, принаймні так кажуть“.
Отже ви не були на місці катастрофи? Ви, очевидно, не дуже цікавитеся цим?“
„Я що ж там такого великого можна бачити? Ми тут, у готелі, не маємо нічого спільного з робітниками. Адже наш готель першорядний“.
„Гм!“ — Думки барона пішли іншим напрямком і зачепили на хвилину проблему великої байдужости. — „Що ж думають в місті про цю справу?“
„Нічого особливого, скільки я чув. Кілька крамарів, у яких потерпілі мали борги, звичайно, журяться. Післязавтра виплата, а шахтарі купують завжди в борг; тут може для крамарів вийти дуже неприємна історія“.
Барон повернувся до кельнера й одну мить дивився на нього, потім сказав:
„Невже мешканців міста це нічого не обходить? Скільки я знаю, в копальні триста чоловіка. Це ж жах!“
