здавалося, ніби він вдихує якусь чужу матерію, що душила його легені й не давала їм як слід працювати.
Також люди були заражені цією чорною пошестю. Одяг всіх людей, яких вони зустрічали, був просякнутий сажею й брудом, темний однобарвний. Барон згадав малюнки кількох модерних художників. Він ніколи не захоплювався цими понурими образами, видержаними в небагатьох, здебільшого брудних фарбах. Не міг і тепер їх терпіти, але тепер він розумів, звідки вони взялися.
„Тепер ми на території гірничої компанії“, — пояснив інженер.
Вони пронеслить повз довгу шерегу двоповерхових будинків. Кожну шпугу, кожен виступ будинків позначено чорною фарбою: колись усе було біле. Барон змерз і застебнув своє пальто. Зараз же почув колючу спеку в кутках очей, і зрозумів, що ця матерія з сухих шпилькуватих часточок, які скрізь літали, втискалась йому в вічі. Він скинув рукавицю, щоб витерти очі, і побачив, як цей особливий бруд, що охопив берег ріки на цілі милі, добирався й до закритих частин тіла. Вражіння жалоби й похмурости ставало ще сильніше. Це вражіння, розбуджене підчас цієї подорожі, не покидало його за все перебування в місті і він позбувся його аж тоді, коли давним-давно був уже далеко.
Але більш за все цікавили барона люди, повз яких він переїздив. На витоптаних порогах будинків сиділо кількоро старих жінок, а перед ними кишіло від дітей. Але вони лише трохи скидались на інших дітей; барон даремне дослухувався веселих вигуків і галасу, що звичайно буває на дитячих майданчиках. Малеча ворушилась поволі й мляво, нагадуючи карикатурні мініятури старих людей і мала також їхній втомлений, замкнений у собі вигляд. Авто їхало поволіше, і барон міг докладніше спостерігати. Він показав на самітний будинок, що перед ним стояли двома лавами щось із тридцять хлопців.
