„Школярі?“ — запитав він.
„Так, певний матеріял“, — відповів інженер сухо. Авто просковзнуло крізь ворота високої огорожі, елегантно повернуло довкола широкої, піщаної площі й стало перед широкими сходами. Директор стояв на найвищій приступці й вітав гостя.
„Маленьку закусочку?“ — запитав він, але барон подякував.
„До копальні“, — відповів він швидко.
„Чи не оглянули б ви контору? Вона нова й устаткована по-сучасному“.
„Ні, прошу вас, до копальні“.
„Як хочете, пане бароне. Але моя дружина радо б познайомилася з вами. До нас так рідко будь-хто приблудить… Звичайно, я не перешкоджатиму вам, коли ви зараз же хочете туди, вниз. Але ж, може, справді спершу трохи закусити? Стіл накритий“.
Барон механічно подякував, але ця принука дражнила його, і він запитав з гостротою, що його самого здивувала:
„Копальня в тій стороні?“
„Так, ось на тому боці. Пане інженере, ви проведете? Я, на жаль, працюю. До побачення, пане бароне! Ще одне! Моє авто кожного часу до вашого розпорядження. Au revoir! Але справді там внизу нічого бачити“.
Барон вклонився й пішов. Хоч він і не був обдарований особливою фантазією, та все ж уявляв, що тут пануватиме неймовірний заколот, він малював собі, як чоловіки й жінки схвильовано летітимуть стрімголов, видихаючи з себе палкі запитання. Замість цього стояв він оце на чисто заметеній піщаній площі і його запрошують до столу. Його неспокій обернувся на лютість. Він зрозумів, що він сам себе обдурював, але все ж надмірна директорова ввічливість ображала його почування. Хоч вони обидва були виховані люди, перед обличчям цього нещастя можна було б простити гріх
