„Чому нічого не роблять, щоб врятувати їх?“
Інженер в друге знизав плечима.
„Бо, мабуть, рятунок понад людські сили“.
„І гадають, що вони загинули… Всі чисто?“
„Так гадають… мимохіть“.
Якийсь чоловік виринув із сутіні й став поблизу, наче бажаючи підслухати їхню розмову.
„А чи не знають… гм… гм… не знаю, як висловитися“.
„Ні, нічогісінько не знають“.
„Але саме тому треба б якнайшвидше вжити заходів. Доки нема певности, треба спробувати всього“.
Чоловік, що до них наблизився, покивав головою.
„Нещастя треба передбачати і яко мога його запобігти“, — сказав інженер жорстоко. — „Ось чого треба було спробувати“.
„А чого ж в цьому випадку цього не спробували?“
Тепер прийшла черга на молодого інженера відповісти напівголосним — „гм.!“.
„Бачите…“ — барон міркував, що йому сказати. Нарешті сказав несміливо: — „Я прийшов сюди, щоб допомогти й загоїти рани. Акціонери дали мені необмежені повноваження“.
Чоловік побіч них поринув знов у пітьму, наче вважаючи за недоцільне далі слухати цю виміну думок. Барон чув, як він пробурмотав кількоро слів, схиляючись над машиною.
„Чи маєте щось проти того, щоб ми тепер пішли звідси?“ — Запитав інженер по хвилині загальної мовчанки. — „Тут нема вже чого бачити“. — Вони пішли тою самою дорогою, звідки прийшли.
„Дозволите одне запитання?“ — сказав раптом інженер.
„Дуже радо. Я сам поставлю вам їх ще цілу низку“.
Ви кажете, що ви тут з доручення акціонерів?“
„Так!“
„Отже, іншими словами, щоб знайти винуватця“.
