„Це були ви?“
„Ні, один із старших робітників. Його батько і брат були там, на тому боці“.
„Чи не можна ще раз спробувати?“
„Ні. Горить вже за двадцять або тридцять метрів від шахти. Невідомо, як далеко зайшов вже вогонь у копальню. Найжахніше, що вибух стався безпосередньо за шахтою і через те відрізано всякий зв'язок із світом. Коли б нещастя трапилося далі всередині… але що поможуть балачки! Ви не можете уявити собі катастрофи… Цього не може уявити собі ніхто. З того часу минуло більше як двадцять чотири години і, мабуть, усі 294 тепер уже мертві. Сподіватися — це єдине, що можемо робити“.
Молодий інженер відчинив двері в штахетах і ввів барона до малої кімнати, де на дерев'яних лавах сиділи кількоро поліцаїв. Коли ввійшли два гарно одягнені пани, поліцаї підвелись і віддали шану. Барон збентежено відповів на шану, віддану його сурдутові, а не особі. Він ніколи досі не бачив поліцаїв, так само, як вони його; їх присутність в'язала його і він дуже радо зараз же повернувся б назад.
„Ах, покищо вони ще спокійні“, — відповів один із них на тихе запитання інженера.
Барон підійшов до маленького вікна. Вже перед його входом йому здавалося, що він чує дзижчання мільйонів роїв бджіл, але не звертав на це уваги, гадаючи, що це є властивість того чужого світу, в якому для нього все було нове й незрозуміле. Тепер він чув це дзижчання близько і відкрив також його причину. Надворі перед ним мерехтів цілий майдан, повний людей, переважно жінок і дітей. Вони стояли або сиділи групами і від них походило це дзижчання, без нюансів, але сповнене злости й обурення. Малі, запилені шибки, через які він дивився надвір, тихо бряжчали від цього. Барон повернувся до інженера й поглядом просив пояснення.
