„Ми коло воротарської будки“, — почав молодий чоловік. — „Усі робітники мусять проходити через коловоріт“.
Барон кивнув.
„Ви бачите бляшані марки тут на стіні. Кожен робітник одержує від контролера свій номерок, щоб показати штайґерові перед спуском до шахти. Ви бачете тут порожні гачки, на яких вчора ввечері повинні були бути повішені 294 марки“.
Барон знову поглянув крізь запилені шибки.
„Вдови й сироти, родичі й приятелі, якщо можна вжити цього слова“, — тягнув далі інженер, — „тепер вони спокійні, але треба було бачити їх учора. Майже одночасно з нами дізнались вони про вибух. За десять хвилин кількасот людей атакували вхід і вдерлись в середину. Контролера зметено. Він загороджував їм дорогу, бо вхід до робочого місця чужим заборонено“. — Інженер показав через плечі на об'яву на стіні. — „Його небезпечно покалічено, дісталося також воротареві. Вмить маса добігла до шахти. Дивно, що ніхто не впав униз, із шахти виходили пальні гази, на щастя лише на кілька хвилин. Це стримувало найзавзятіших. Треба було зрозуміти оскаженілий натовп. Бо люди буквально показились. Жінка одного старшого робітника пхалася до шахти, щоб кинути туди свою дитину; нещасне створіннячко щойно побачило світ і жалібно квилило. Нещасна жінка була в одчаю! Перший машиніст ще в пору схопив її в обійми. Вона жива… і… але побоюються за її розум. А як вони кричали! Дехто ревів, як поранений звір, а інші молилися і проклинали, і кляли. Спочатку було їх дві сотні, а скоро стала тисяча — чоловіків, жінок, дітей. Всі кричали, вимахували руками, перегукувались, падали на землю, били один одного й топтали ногами. Кажуть про панічний жах, але це замало сказано. Сталося те, чого всі давно чекали й боялись, катастрофа призвела до жахного роздраження нервів. Дамоклів меч упав, але ніхто ще не знав, кого і скількох він влучив. Всі думали про
