спадкова, довго накопичувана зненависть; все це витягнув на світло денне вибух, що перетворив цих чесних, бравих людей на хижих звірів. Чому вони обрали собі на жертву саме цього старшого робітника, цього я ніяк не розумію. Він був завжди привітний з робітниками, добродушний і без претенсій. Проте, коли їх покинув розсудок і охопила жадоба помсти, він полетів в безодню. Вони самі власне не знали защо вони мстились, і коли б запитати тих, що найбільше лютували, вони б сьогодні проливали сльози над своїми вчорашніми вчинками. Але це, звичайно, не стримало б їх завтра зробити з тою самою людиною знову те саме. Перший інженер, якого боялись і ненавиділи, стояв серед нас. На нього два рази раніш нападали і здорово побили; кілька гарячих хлопців сидять з-за нього у в'язниці, а діти кидають за ним камінням і лають, як тільки побачать. Але тепер на нього ніхто не підніс руки, його навіть слухали. Мене ж хотіли вони побити, хоч я, так би сказати, тішусь любов'ю цих людей. Одна жінка плюнула мені в лице й кричала: „ти також один з убивців!“ Ця жінка проте спокійне, скромне створіння. Я бачив, що вона в цю хвилину мене не пізнавала; вона помітила лише, що я носив інший одяг, ніж рівні їй, вона ненавиділа мене через кращий крій і матерію мого вбрання. Одна молода дівчина хотіла вкусити мене за руку… Ми мусіли остаточно розчинити її щелепи ручкою від молотка, бо сама вона не могла цього зробити, хоч як хотіла.
Нам вдалось нарешті їх виперти… силою, бо інакше не можна. Вони вили й кляли там, надворі, вони хотіли взяти приступом машиновий корпус, вибили кілька вікон. Але враз галас ущух. Інженер, якого вони звичайно ненавиділи, виліз на дах і показався їм. Тисячі людей замовкли враз, розкривши роти й розплющивши очі, хоч нічого не розуміли. Вони ніколи не бачили людини на даху і гадали, що бачать чудо. Механізм їхніх мозків зупинився, вони були без волі. Інженер
