дивилися на ліфт, куди так часто ходили їхні батьки й брати і куди колись і вони ходитимуть. Вони стояли мовчазні й похмурі і, очевидно, самі не знали, що їм гадати і в що вірити. Попереду них виринула постать молодої дівчини. Вона стояла, склавши руки, і з виразом питання на блідому обличчі пильно дивилася, так само як хлопці, як сотні інших, що далі чекали.
„Вона стояла тут учора ціле пополуднє, стоятиме тут і завтра“, — сказав інженер.
Барон добув свої окуляри; його очі були ослаблені від читання, і він негаразд бачив.
„Сердешна“, — сказав він сантиментально і витер скла.
„Вона так самісінько гідна жалю, як сотні інших. Але вона молода й гарна, і цим пояснюється ваше співчуття. Щодо дівчини, то я гадаю, що їй скоро увірветься терпець“, — сказав інженер жорстко.
„Звичайно, це було б найкраще“. Барон дивився в бік і не мав, очевидно, охоти ще щось додати до останніх слів свого супутника. Всюди сиділи групи жінок, а на їхніх блідих обличчях боролись страх і надія. Далі, на дорозі, що вилась полями, де неминуча чорнява перемагала хиряву зелень, стояли чоловіки. Вони трималися густою купою і творили замкнуту групу, що своєю масою справляла грізне вражіння.
„Ви вже досить бачили?“
Барон притакнув. Вони вернулись знову повз поліцаїв, що підвелись і вітали їх. Коли їх не можна було вже чути, інженер почав:
„Ви ж уже бачили багато, пане бароне. Ви не пропонували продовжувати нашу гулянку далі в ту сторону“.
А коли барон нерішуче зупинився, додав він швидко: „Я не сумніваюсь у вашій відвазі. Але краще вертаймо тою самою дорогою. Вона, щоправда, дальша, але…“
Я ж приїхав сюди, щоб їм допомогти“, — перервав його барон.
„Я вірю, що вони не захочуть вашої допомоги. Така катастрофа навчить кожного. Я не хочу зупинятися на
