Ходило не лише про долю 294 умерлих або близьких до смерти людей… враз пригадались йому три малі дівчинки, що їхній єдиний спадок були 50 акцій у шахті; з дивідендів мали вони жити. Схвильований став він коло вікна й оглядав небо. Воно було блакитне й чисте, лише на північному заході висіла темною брилою одинока хмара. Перший-ліпший подув вітру розігнав би її, мабуть, але за обрієм чигали, мабуть, нові хмари. Завтра він побачить, чи небо буде ще чисте, чи його затьмарять хмари. Барон здригнувся, він мусів раптом подумати про великих чемних дітей, що терпляче чекали надворі, на вітрі. Знову прокинулось в ньому милосердя, що привело його сюди, і він заходився коло своїх окулярів, що враз змокріли.
Зараз же потім надійшла депеша з повідомленням, що заповіджена експедиція з чужого краю прибуде з потягом о 5 год. 15 хв. Готування до вітання поклали край усім дискусіям. Вітальний обід, якого вимагав добрий старий звичай, призначено на наступне полудня. Двох інженерів разом із бурмістром міста і кількома промисловцями призначено на господарів. Але що ані бурмістра, ані інших панів не питали про їхню згоду, інженерам доручено приготувати все до вітання, не вважаючи на кошти. Кільком добродіям доручено подбати про потрібні автомобілі, бо всі були тої думки, що чужинців треба вітати по-княжому. Треба було просто показати цим непрошеним гостям, що тут аж ніяк не розгубилися й що засобів не бракує.
„Честь вітчизни і так далі“, — сказав старий шеф контори, якому ніколи було вдаватися в подробиці. Цього й не треба було, бо всі розуміли його й цілком поділяли його погляди.
Барона обрано, хоч він і відомлявся, до вітального комітету, і він погодився. Підписавши від імени акціонерів об'яву рятункової експедиції, — її мали прибити на штахетах коло шахти і сподівались від цього гарних наслідків, — він поїхав першим автомобілем до міста.
