вою, був цїкавий для нього тому, що мав вплив на Пушкіна, який називав його рядом із Наполєоном „властителемъ нашихъ думъ“. Усе те можна-б уважати мотивами досить формальними, які не можуть запалити в серцї перекладача тої горячої симпатії до перекладаного автора, без якої нїякий переклад не вийде дїйсно живий та гарний.
Віршована передмова до Василя Білозерського, яка також друкуєть ся далї, показує нам одначе, що у Кулїша була й инша, глубша причина, яка тягла його до Байрона. Байрон, бачите, писав проти Анґлїчан, провокував і дразнив їх біґотерію та побожну гіпокрізію, критикував їх полїтику й звичаї, чи то, як каже Кулїш, „сурово на свою отчизну позирнув“, і тут бачить у ньому паралєлю до себе самого: Байрон критикував Анґлїю, гримав на її хиби так, „як ми на всобицї і ледарства Вкраїни“. Не маємо причини сумнївати ся про правдивість Кулїшевого признаня, та тим важнїйшим видаєть ся нам вияснити, що дїйсної паралєлї тут нема нїякісїнької і що Кулїш зовсїм без підстави прикладає свої виступи против нового українського руху до Байронових слїдів. Велике, справдї революційне значінє Байронового житя і Байронової поезії було власне в тім, що в пору важкої реакції та занепаду духа по закінченю наполєонівських війн він із нечуваною елєментарною силою виступає як речник свободи особи, як бунтар проти всього усталеного, усьвяченого, шабльонового. Він кидає на вагу раз по разу свою репутацію, своє становище, свій домашнїй спокій, своє здоровлє, свій маєток і своє житє, вмирає вигнанцем і виклятим усею правовірною суспільністю, але рівночасно здобуває собі серця мілїонів сучасних і по смерти вертає тріумфатором до рідного краю. Те, против чого він боров ся, се не якісь моментальні помилки одиниць або хиби ха-
