що їх кидала на діл із свого ґанку або через вікно своєї комнати. Але вона вже давно померла.
По селах не давали йому зовсїм милостинї; знали його занадто. Він кождому докучив від чотирьох лїт своїм повільним ходом на двох деревляних ногах. Одначе не хотїв з відтам уступити ся, бо не знав нїчого більше в сьвітї понад той кутик краю, ті три чи чотири села, де провадив своє нужденне житє. Він мав границї на свою жебранину і нїколи їх не переступав.
Не знав, чи ще розтягає ся сьвіт по-за деревами, що далеко обмежали його краєвид. Про те він нїколи нїкого не випитував ся. Коли мужики були невдоволені тим, що він безустанно шкандибав попри їх поля або здовж їх ровів і кричали до нього: Чому ти не йдеш жебрати до иньших сїл, замість повзати тут вічно перед нашими вочима?
Він не відповідав нїчо, а віддаляв ся чимскорше, гонений несказаним страхом, неначе-б цїлком для них чужий, страхом наполоханого нуждаря, що догадує ся тисячу річий, нових людських лиць, незаслужених лайок, підозрілих поглядів, що його цїлком не знають, та жандармів, що ходять в двійку по дорогах, і зневолюють його інстиктовно укривати ся в корчах або за купами каміня.
Коли ще з далека вздрів їх блискуче від сонця оружє, почував в собі нагло незвичайну легкість і здібність, вишукати собі якесь безпечне місце і укривати ся. Він тодї сходив зі своїх куль, клав ся на землю неначе купка лахів, корчив ся в купу, ставав цїлком малим, незамітним, рівним з землею, як той заяць в ле-
