Сторінка:Ґю де Мопасан. Дика панї і иньші оповіданя (1899).pdf/104

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 90 —

треба було зробити дві француські милї дороги, гостинцем; а тут чув ся утомленим до безсиля, маючи живіт так порожний, як кишеню.

Але він пустив ся в дорогу.

Се було в місяци грудни; холодний вітер дув крізь поля, свистав між нагими галузями; грубі грізні хмари сунули ся по небі, неначе-б куди спішили ся. Калїка йшов помалу, переставляючи свої підпори одну після другої з тяжким трудом та похиляючи ся на нозї, що була скручена взад і кінчила ся кривою стопою, позавиваною онучками замість чобота.

Від часу до часу сїдав при рові і відпочивав кілька хвиль. Голод наповняв сумом його розбурхану, важку душу. Він мав лише одно на гадцї: „їсти“, але не знав, як до того прийти.

Цїлі три години мучив ся на довгій дорозї; опісля, як спостеріг дерева в селї, приспішив свої рухи.

Перший мужик, котрого стрінув і просив о милостиню, відповів:

— Ти знов тут, стара нуждо! Чи я нїколи тебе не позбуду ся?

І Дзвін йшов далї. Від дверий до дверий відпихали його злобно і відправляли без нїчого. Одначе він робив своє дальше терпеливо і уперто. Але не дістав анї одного су.

Тодї пробував заходити до дворів, грязнучи в розмоклій земли і вичерпаний з сил так, що не міг піднести своїх палиць. Всюди його відганяли без нїчого. Се був один з тих студених і сумних днїв, в яких серця стискають ся, уми нетерпеливлять ся, в яких душа понура, а рука не скора до запомоги.