бливо в „Gaulois“, де якийсь час був фейлєтонїстом), а пізнїйше передрукованих і в окремих збірках. В них показав ся він справдї майстром. Мало з них основано на тлї париського житя. Акция відбуваєть ся звичайно десь далеко на провінциї. Звідти зачерпує Мопасан характеристичні факти з житя селян, дрібної і заможної шляхти, міщан та урядників. Образки ті веселі або смутні, одначе все свобідні, без всякого примусу. В них пробиваєть ся завсїгди правдивий француський гумор. Кольорит образків часто сумний. В них лунає якась безнадїйність, що давить нас надміром людської глупоти. В розчарованє одначе, гіпохондрию, автор не впадає; він дивить ся на сьвіт з байдужним спокоєм, хоч чути виразно, що з теперішними порядками не годить ся. Перед драстичними сценами Мопасан не жахає ся, але не подає слїдом Золї широких та плястичних описів патольоґічно-фізиольоґічних; в деяких ситуациях він здержуєть ся класти кропку над і. Головна його прикмета се, що він потрафить в мінїятурах помістити страшні драми. Стиль його також дуже гарний: він усе ясний, короткий і прозорий.
Мопасан був паном в повнім значіню того слова. Він обертав завсїгди величезними сумами, жив по великопаньски — в противности до Золї — а при тім працював незвичайно богато. Таке подвійне напруженє нервів — тай незвичайна вразливість — мусїло пімстити ся на ньому. Вже по написаню новелї „La Horla“ приятелї побоювали ся за його духовий стан. В тій новелї змалював він народини і зріст переслїдовчої манїї так докладно і глубоко, що виглядало мов би малювати так потрафив лише
