Дика панї жила собі по давному й дальше в своїй хатинї, яку небавом припорошило снїгом; раз на тиждень вона заходила в село за покупками. Коли зачує, бувало, про вовків, вона вже й з хати без рушницї не вийде. І варта-ж було побачити, як та непривітна старуха з поржавілою рушницею сина, закиненою на плече, тюпала нераз в село!
Одної днини прийшло до села вороже військо. Треба було жовнїрів якось розмістити. Стара, котру всї вважали за богачку, дістала на постій чотирьох.
І як вже ті чотири вояки дакій панї в господарцї не помагали! Що хто міг, робив її. Вони і пекарню харили і вікна мили і дрова рубали і білє прали і бараболю копали, словом, вони робили все, як на добрих матерних синів і пристало.
Одначе старій не сходив нїколи з гадки її чорнобровий син з густо-засїяним вусом. Не було днини, щоб вона не питала в своїх жовнїрів:
— Не знати, де то стоїть тепер двайцять третий полк французький? — Вони-ж відповідали все: І ми не знаємо.
Розуміючи її материньску журбу, вони старали ся все потїшати її.
Одного дня вона лишила ся в хатї сама. Та як же вона здивувала ся, побачивши перед хатою листоноса. Він подав її справдї лист з чужою печаткою. Вона читала:
Сумну звістку подаю вам в сїм листї. Ваш син, Віктор, не живе; вбила його вчера арматна куля, розірвавши на дві части тїло. Я стояв
