Збігли ся вкінци люди — селяни і жовнїри. Дика панї сидїла на порохнавім пни, спокійна.
Один офіцир, що найлїпше знав по французьки, спитав:
— Де ваші жовнїри?
Вона худощавою рукою показала на вогонь і твердим голосом сказала:
— Он там!
Її обступили довкола.
— З відки взяв ся вогонь? — спитав офіцир.
— Я підпалила.
Зразу не дали її віри, думали — божевільна. Але вона тут же розповіла все докладнїсїнько, все від листу до станнього крику жовнїрів, не поминаючи нїчого. Скінчивши, виймила з кишенї дві картки, заложила на нїс окуляри і, нїби то читаючи, говорила:
— Се за смерть мого сина! А се імена тих, — тут вона показала на вогонь, — напишіть до їх родини!
По тім вона спокійно вручила ту картку офіцирови і додала:
— Але ви напишіть все так, як було, по правдї. І не забудьте додати, що се я зробила, — дика панї!
Офіцир роздав жовнїрам прикази. Дику паню зловили і поставили під тлїючою ще стїною її хати. Відтак виступив один віддїл войська наперед; вона не рухала ся, бо вже все зрозуміла.
Слово — і посипали ся вистріли, а з них лише один припізнив ся.
Старуха не впала від разу, вона хилила ся помалу долів, як колиб її серпом підрізували ноги.
