неї напій. Руки мала горячі, чоло палюче та вогке, а зір блискучий та сумний. Я до неї говорив, вона менї відповідала. Про що ми обоє балакали? Не знаю вже. Все позабув, все, все! Вона вмерла. Дуже добре пригадую собі легке її зітхненє, зітхненє легесеньке, слабеньке, та вже останнє. Сидїлка сказала: „Ага! тепер уже знаю, знаю!“
Я не знав більше нїчого, нїчогісїнько. Я бачив священика, що проголосив се слово: „Ваша любка“. Здавалось менї, що він собі глузує з мене. По її смерти нїхто не мав права того знати. Я його нагнав. Прийшов другий, миленький та добрий. Я плакав, коли згадував менї про неї.
В справі похоронів дораджували менї тисячні способи. Я нїчого не знаю. Пригадую собі лишень домовину, та стукіт, що походив від ударів молота, коли там її клали. Ох! мій Боже!
Її! у тій ямі! Скільки там було людей, приятельок! Я освободив ся. Утїк. Довго блукав ся по улицях. Опісля вернув домів. Другого дня виїхав я в подорож…
Вчера вернув я назад до Парижа.
Коли оглянув свою комнату, нашу комнату, наше ліжко, наші знаряди, цїле мешканє, де лишило ся всьо так по її смерти, як було за житя, оволодїв мною так великий жаль, що я хотїв відчинити вікно і кинути ся на улицю. Годї було лишитись довше серед тих знарядів, серед мурів, що її окружали та хоронили, що мусїли містити в своїх незамітних щелинах тисячі атомів з її тїла та віддиху; я вхопив капелюх, щоб вийти. Наближаючись до дверей, переходив я в сїнях по при велике зеркало. В нїм оглядала вона себе щоденно при виходї,
