Сторінка:Ґю де Мопасан. Дика панї і иньші оповіданя (1899).pdf/25

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 11 —

ба нам високих домів, улиць, богато місця для чотирьох поколїнь, що оглядають в тім самім часї день, пють воду з жерел, вино з винниць, та їдять хлїб з піль.

А для всїх поколїнь померлих, для всїх клас суспільности аж до нас, майже нїчого не треба, одно поле — майже нїчого! Земля іх приймає, забутє змазує. По вас уже!

На кінци уживаного кладовища запримітив я опущено вже місце, де старі покійники мішали ся з землею, де хрести самі гнили, а де положать завтра останнїх прибулих. Город сей сумний, та величавий, живлений тїлом людським, переповнений був буйними рожами, здоровими і чорними кипарисами.

Я там був однїсїнький як палець. Притулений до зеленого дерева, сховавсь я цїлий між грубі та понурі гиля. Я ждав, та причепив ся до пня, мов корабельник до берега, що з розбитого корабля своє житє спасає.

Надійшла чорна, темна ніч; аж тодї покинув я свій сховок, став іти легко, повільною, тяжкою ходою, по тій земли повній покійників.

Я блудив довго, предовго, а її не замітив. Йшов з простертими руками та створеними очима, не находив її, а по дорозї товк об могили руками, ногами, колїнами, грудьми, навіть головою. Я мацав, мов слїпець, що шукає дороги, я доторкав ся каміня, крестів, зелізних штахетів, вінцїв зі шкляних та зівялих цьвітів! Читав імена пальцями, пересуваючи ними по буквах. Що за ніч! що за ніч! А її таки не віднайшов!

Нї одної зірки! Що за ніч! Я бояв ся, бояв ся дуже на тих тїсних стежках, між двома рядами могил! Могили! могили! могили! Не-