Сторінка:Ґю де Мопасан. Дика панї і иньші оповіданя (1899).pdf/26

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 12 —

проривно могили! На право, на лїво, перед мною, довкола мене, всюди могили! Я усїв на одній з них, бо годї вже було дальше іти, так колїна угинались підо мною. Я чув, що серце моє било ся. Чув також щось другого! Що? Глухий шум неозначений! Чи в сю непрозору ніч помішало ся менї в голові, чи сей шум виходив з під таємної землї, засїяної людськими тїлами? Я оглянув ся вокруг себе!

Як довго я там стояв? Не знаю. Обезсилений зі страху, пяний з тревоги, готов був я кричати, готов навіть умерти.

Нараз мелькнуло менї перед очима, що мармурова плита, на якій я усїв, порухала ся. Так, зовсїм певно, вона ворухнулась, мов би її хто підносив. Одним скоком кинув ся я на сусїдну могилу і з відтам бачив, справдї бачив, як камінь тілько що покинений мною, обернув ся на право; і вказав ся вмерлець, нагий кістяк, що зі свого згорбленого хребта камінь зсунув. Я бачив дуже добре, хоч ніч була глуха. На хрестї можна було вичитати:

„Тут спочиває Яків Оліван, умер в 51 роцї житя. Любив родину, примірний і чесний, заснув в Бозї“.

Вмерлець і собі читав напись над своєю могилою. Опісля підняв з дороги малий кінчастий камінець, і почав старанно сї слова ви скробувати. Став їх нищити повільно, оглядаючи пустими очима те місце, де вони що лишень були вириті; а кінцем кости, що становила його суть, писав огнисті букви, подібні до лїнїй, зроблених потягненєм сїрника по мурі:

„Тут спочиває Яків Оліван, умер в 51 роцї житя. Він прискорив своєю жорстокостю смерть батька, щоби стати наслїдником, мучив