„Нї! Я встаю в полудне, приходжу сюда, снїдаю, пю пиво, чекаю до ночи, обідаю, пю пиво. Опісля о пів до другої над раном вертаю домів, бо о тій порі зачиняють. Се мене лютить найбільше. Від десяти лїт пересидїв я шість лїт на тій лавцї в кутку, а проче переспав на ліжку. Часами балакаю зі сталими гістьми“.
„Але як ти приїхав до Парижа, що ти робив тут?“
„Студіював право… в каварні „Medicis“.
„А потім?“
„А потім я перепав і прийшов сюди“.
„По що-ж ти завдавав собі тілько труду?“
„Що-ж хочеш? Предсї годї свій вік вікувати в Quartier Latin. Студенти роблять за много галасу. Тепер я вже зі свого місця не рухаю ся. Кельнер! пива!“
Я думав, що він шуткує з мене і питаю ся дальше:
„Ну, будь-жеж щирий! Ти мав велику грижу. В кождім случаю нещасливу любов? Се нещастє тебе так прибило! Кілько лїт маєш?“
„Вже 33 роки. Але виглядаю найменче на сорок пять“.
Я глянув на його лице. Поморщений, пересичений вид, видав ся менї старечим. Він мав величезні брови, великі вусиска і густі залички.
„Справдї! — сказав я — виглядаєш на старшого, як в дїйсности. Ти певно мав грижу?“
Він відповів: „Ручу тобі-нї! Я старий, бо не виходжу на сьвіжий воздух. Нїчо не руйнує більше, як шинкове житє“.
Я не міг йому йняти віри: „Ти певно много вживав?“
