Але й на се потряс головою і сказав: „Нї, я був дуже розсудний“. Відтак звернув очи на ґазову поломінь і толкував: „Коли я лисий, то винен тому ґаз. Ґаз, се ворог волося. Кельнер склянка пива! Ти не маєш спраги?“
„Нї, спаси-Біг! Але справдї ти мене цїкавиш. Від коли ти такий бездушний? Се не природне, не нормальне. Щось в тім мусить бути!“
„Так, се датує ся ще від моїх дитинних лїт. Коли я був ще малим, один удар мене оголомшив“.
„Що-ж се було?“
„Хочеш знати? То послухай! Ти тямиш ще той замок, у якім я виріс? Ти-ж відвідував мене пять чи шість разів підчас ферий. Ти пригадуєш собі ту велику сїру будівлю з гарним парком і довгими дубовими алєями? Ти не забув мого батька і моєї матери; обі поважні і величезні особи.
Я боготворив матїр, бояв ся батька, обоє поважав і привик до сього, що всі перед ними корили ся. Для околицї були вони пан ґраф і панї ґрафиня, а наші сусїди: Таннемар, Равєля, Врамевіль, оказували також моїм родичам особливше поважанє.
Я мав як раз тринайцятий рік. Був веселий, всїм вдоволений, аж палив ся до житя, як всї в тім віцї.
Се було під конець сїчня — кілька днїв перед моїм поворотом до ґімназиї. Я грав ся в гущавинї парку, коли, біжучи крізь алєю, замітив вітця і матїр, як проходжували ся.
