Я тямлю, як би се було вчера. Дня того віяв сильний вітер. Цїлий ряд дерев погинав ся під вітром і, здавало ся, видавав глухі звуки.
Листє вже пожовкле, лїтало по воздухах як пташки, падало і котило ся як малі звірятка по земли.
Надійшов вечер, смеркло ся. Як лиш я спостеріг родичів, почав бігти за ними потихоньки, щоб їх налякати.
Але кілька кроків перед ними, я задержав ся перестрашений: Мій батько кричав розлючений:
„Твоя мати дурна! Впрочім се не йде про твою матїр, а про тебе. Я кажу, що потрібую грошей і жадаю, щоб ти підписала“.
Мати відказала рішучо: „Я не підпишу. Се майно Івана. Я бережу се для нього і не хочу, щоб ти з своїм товариством се протратив так, як свою спадщину.
Тепер обернув ся батько трясучи ся від гнїву, хватив свою жінку за горло, а другою рукою почав її бити по лици.
Мамин капелюх упав на землю, її волосє розплело ся; силувала ся оборонитись від ударів; але се її не вдавало ся. А батько, як бішений, бив раз по раз. Вона впала на землю і сховала лице в долонях. Він качав нею, бо бажав її ще бити, доки не відслонив лиця, закритого руками.
Що до мене, менї здавало ся, що се конець сьвіта, що земля западає ся. Мною заволодїла відраза і страх, як на вид незвичайних річий, страшних катастроф, нерозгаданих мар. Моя голова дитиняча закрутила ся. Я почав
